Від шеф-редакторки: Привіт, дорогий читачу. Women’s Fair – жіноче видання, яке ми створювали як простір для дуже різних тем: про жінок і для жінок, про кар’єру, бізнес, шоу-бізнес, стосунки, красу, здоров’я, подорожі, культуру і просто життя у всіх його проявах.
І я раптом подумала: весь цей час я створювала тут простір для історій інших людей, але майже не розповідала свої. Тож тепер як засновниця і шеф-редакторка Women’s Fair вирішила трохи скористатися службовим становищем 🙂 І завести тут власний блог – трохи прислухатися до мого дорогого вчителя Ірини Блонської, яка 26 серпня 2026 року зникла під час катастрофи в Непалі. Вічна памʼять.
Буду писати про подорожі й пригоди, людей, яких зустрічаю, місця, в які закохуюся або, навпаки, більше ніколи не хочу повертатися, про роботу, особисті відкриття та все те, чим мені захочеться поділитися.
Без обіцянок щодо регулярності й без чітких рамок. Без контент-плану, KPI та погоджень із замовником. Розкіш, яку комунікаційниця може дозволити собі тільки у власному медіа 🙂 Зате чесно й від себе. Це також частина мого проявлення.
А почати цей блог хочу з Америки. Подорожі, в яку я вирушила з квитком в один бік і без розуміння, коли повернуся додому. Схоже, настав час додати на цей сайт трошки особистого, де я просто розповідаю.
Я прилетіла в Америку без зворотного квитка. Я не думала починати нове життя десь у Маямі чи Нью-Йорку. Просто на момент вильоту я справді не знала, коли захочу повернутися додому.
У мене був квиток в один бік, мільярд запланованих точок на маршруті й ще трохи бажання хоча б цього разу не намагатися проконтролювати все наперед.
Останній рік взагалі багато чого навчив мене не відкладати життя. Якщо дуже хочеться кудись поїхати – їхати. Якщо з’являється можливість – брати її. Якщо не знаєш, що буде далі, іноді можна просто не знати.
Так почалася моя Америка.
Спочатку був Маямі й ретрит Ірини Блонської (про це зроблю окремий блог). Потім – Нью-Йорк, у який я давно хотіла не просто приїхати туристкою, а хоча б трохи в ньому пожити. Нью-Йорк зустрів мене саме таким, яким і мав: величезним, гучним, красивим, брудним, дорогим, виснажливим і абсолютно прекрасним. Перші дні мені хотілося встигнути все.
Я жила в Брукліні на 6-му Брайтоні, гуляла ранками на Brighton Beach, ходила містом по 20 тисяч кроків, дивилася вгору на хмарочоси, губилася в метро, шукала смачну матчу розчаровувалася в Macy’s.
Закохувалася в Chelsea Market, їла бао в Chinatown, гуляла SoHo, міряла Skims.
Зависала в відомій книгарні Strand, побачила будинок дідуся на 13th Street та спілкувалась з банками та юристами, переходила Бруклінський міст, відчула неймовірні емоції в Central Park та від інших місць з улюблених серіалів, бачила місто з висоти пташиного польоту, каталася на електровєліках по нічному Манхеттену та на сильній швидкості врізалась в паркан, нарешті дійшла до Met і постійно ловила себе на думці: «Боже, я реально в Нью-Йорку».
А далі почали відбуватися речі, яких у моєму плані взагалі не було. Дівчина, з якою ми познайомилися на ретриті, запросила мене до себе на роботу – в Google New York. Люба Поліна, я не знаю де ти зараз, але я так тобі вдячна люба.
Я потрапила на зйомки ABC News і сиділа в студії, спостерігаючи за процесом, який колись вивчала на журфаці у Дніпрі. Побувала на концерті Розалії та Кари Делевінь.
Опинилася в Cherry Grove на Fire Island – місці з величезною історією ЛГБТК+ спільноти – і ходила там серед веселкових прапорів із відчуттям, що життя знову саме завело мене кудись, куди треба. Потрапила на Pride у Нью-Йорку та відвідала бар для дівчат Ginger’s Bar.
Окремою частиною подорожі стала Пенсильванія. Я орендувала машину й сама поїхала до Нантікока та Вілкс-Барре – туди, де жили мої родичі. Побувала на могилах, згадала бабусю і зробила те, заради чого мені було дуже важливо туди доїхати.
А потім був Вашингтон. Я приїхала туди на один день, побачила Капітолій, музей авіації, мало не розплавилася при +40 і зрозуміла, що іноді можна приїхати до столиці США й абсолютно нею не вразитися. Теж досвід 🙂
Десь посередині цієї подорожі зі мною сталося ще одне цікаве відчуття. Я перестала бути туристкою, яка повинна щодня щось побачити. У якийсь момент Нью-Йорк мені навіть набрид.
Я вже не хотіла ще один оглядовий майданчик, ще один музей, ще одну визначну пам’ятку. Грошей ставало все менше, ноги втомилися, а бажання поставити всі можливі галочки зникло. І от саме тоді, здається, я почала в цьому місті просто жити.
Могла прокинутися й вирішити, що сьогодні нікуди не поспішаю. Піти по матчу. Сидіти в парку. Дослідити популярний секс-шоп та придбати собі іграшку, в якої в нас немає. Повернутися в район, який сподобався. Зайти кудись просто тому, що побачила цікаві двері. Не переживати, що десь за два квартали є ще одна пам’ятка, яку я «повинна» побачити.
Мені здається, саме цього я й хотіла від Нью-Йорка. Трохи в ньому пожити. А потім стало зрозуміло, чому я так довго не купувала зворотний квиток. Мені не хотілося додому.
Це було не романтичне «залишу все й переїду в Нью-Йорк». Швидше дуже чесне відчуття: я не розуміла, до чого саме зараз хочу повертатися.
Але парадоксально – ще через кілька днів я відчула інше. Я наситилася.
Америкою. Нью-Йорком. Враженнями. Людьми. Нескінченним рухом.І зрозуміла, що тепер уже можу їхати.
Мої 35 співпали з 250-річчям незалежності Америки. Про цю красиву цифру я, до речі, навіть не знала, коли летіла сюди без зворотного квитка.
Тому в результаті залишилася в Нью-Йорку довше, ніж планувала. Свій день народження я зустріла в гарному номері з видом на Манхеттен, а ввечері пішла на «Мулен Руж» на Бродвеї – мюзикл, який люблю ще з театральної юності.
І там прозвучала фраза, яку я знала багато років, але цього разу вона відчулася зовсім інакше: «Найважливіше, чого ти можеш навчитися, це любити й бути коханим у відповідь». У той вечір мені було водночас дуже радісно і трохи сумно. І, мабуть, ця суміш почуттів найточніше описує всю мою подорож.
Америка не дала мені якоїсь великої відповіді на питання, що робити далі. Та я й не думаю, що подорожі взагалі повинні давати відповіді. Але вона нагадала мені дещо інше. Життя може не йти за твоїм планом – і при цьому складатися в абсолютно неймовірну історію. Можна не знати, де ти будеш через тиждень. Можна купити квиток в один бік. Можна сумувати за одними людьми й несподівано зустрічати інших. Можна дуже хотіти залишитися, а потім одного ранку зрозуміти, що час додому. Можна одночасно бути щасливою і сумною.
І не обов’язково весь час розуміти, куди тебе веде життя. Іноді достатньо просто йти за ним. Я прилетіла в Америку без зворотного квитка.
А повернулася з відчуттям, що, мабуть, саме так мені зараз і хочеться жити: трохи менше контролювати, трохи більше помічати дива навколо й не відкладати на потім те, чого дуже хочеться.
Бо це неймовірне-неймовірне життя
