В рамках щорічного фестивалю Bouquet Kyiv Stage відбулося публічне інтерв’ю з українською письменницею Софією Андрухович. Ми пропонуємо до вашої уваги невелику витримку того, про що йде мова. Далі від обличчя пані Софії.
Я не люблю публічність.
Це пов’язано з особливостями мого характеру. Я більше люблю спостерігати і бути в якійсь точці непомітній, непомічений. А публічність – це щось зовсім протилежне. Вона так спрацьовує, що мене паралізує і я поводжуся зовсім не так як у звичайному житті. Проте протягом останніх кількох років я навчалися з цим боротися. Немає речей які б не можна було змінити, навіть, самі складні характеристики. З ними можна працювати. Потрібно кидати себе в ті моменти, які лякають і можна відкрити для себе багато корисного,потрібного та приємного. Люди з якими ти зустрічається дуже приємні, відкриті та дають у відповідь дуже багато. Я цей досвід випробувала на собі та навчилася його любити та багато з нього брати.
Мене наповнюють найближчі люди та спорт – це найважливіше.
Свою роль також грають книги, природа та прогулянки, але є те, що я для себе відкрила і на що я витрачаю досить багато свого часу. Це спорт. Я можу кілька годин займатися, відключаючи голову. І потім з’ясовується, що це може бути корисніше ніж читання.
Добре може бути будь-де.
Я жила у багатьох містах і кожного разу то було моє місто. У переїздах я відкрила для себе просту істину. Добре може бути будь-де, погано може бути будь-де. Це залежить від того, як ти поводишся з цим містом та які стосунки з ним вибудовують. Наприклад, у Києві є особливе для мене місце – Оболонська набережна. Це місце в якому можна знайти одразу дуже яскраві ознаки урбаністики, побачити лінію багатоповерхівок і всі ознаки притаманні місту та водночас можна знайти ракурс, де буде видно тільки лінію води, яка зливається з небом.
“Фелікс Австрія” був написаний під Києвом.
Для того, щоб краще щось зрозуміти, потрібно від цього дистанціюватися. Просто коли ти поруч, ти не будеш бачити добре про що збирається писати. Однією з причин, чому я взагалі почала писати книгу, стала моя ностальгія за Франківськом. Взагалі я почала писати «Фелікс Австрія» в Польщі в Кракові, а закінчення та майже всю книгу я написала на дачі біля лісу, тут під Києвом. Я можу сказати, що дистанціювання від Франківська підсилило фантазію книги. А ось Амадока повністю була написана в Києві.
Із неокласиків найбільше люблю Віктора Петрова та його художній роман “Без грунту”.
“Амадока” – це роман найбільше мною усвідомлений, у порівнянні з іншими текстами, найбільше пропрацьований у плані концептуальності. У плані форми, сенсів, значень та ідей. Якщо “Фелікс Австрія” більш інтуїтивний, то “Амадока” потребувала дослідження, планів та продуманої структури.
Для мене в «Амадоці» найголовніше – це історії і спосіб розповідання історії. Певна потреба в розповіданні.
Я вірю в те, що література — це найбільш лагідний і правильний спосіб дотику до болісних місць. Художні засоби (епітет, алегорія) покликані приймати відповідну форму для кожного реципієнта.
Для більш детального ознайомлення з інтерв’ю пропонуємо переглянути його повну версію.
Нагадаємо, раніше W-Fair публікував інтерв’ю Ілони Сілаваші, яка розповіла про перемогу у конкурсі ілюстрації в Китаї та книжку «Бунар».
