В Україні на великих екранах виїшов найочікуваніший фільм «Диявол носить Prada 2». Ми вже багато про нього чули й бачили у світі, але саме зараз ми маємо нагоду опинитися десь між мрією і реальністю.
Допрем’єрна історія «Диявол носить Prada 2» в Києві вийшла майже серіальною: спочатку камерний показ фільму для медіа, а потім — фінальний світський акорд у столичному кінотеатрі. І саме там все стало на свої місця: цей фільм, як і 19 років тому, не просто дивляться — його проживають.
Гості вечора не обмежились дрескодом — вони буквально зайшли в ролі. Катя Сільченко, яка долучилась до українського дубляжу стрічки, з’явилась у перевтіленні Міранда Прістлі . Український дизайнер Іван Фролов — ще один голос української версії фільму. Сам факт, що до дубляжу залучили представників фешн-індустрії, виглядає майже метакоментарем: історія про глянець знову розповідається людьми, які цей глянець формують у реальності.
Найбільш точним у цьому всьому були відчуття, а вже потім сюжет (який ще встигнуть обговорити). Ті ж емоції, що ми переживали з першої частини: коли ти сидиш у залі і раптом ловиш себе на думці, що всі частини «Диявол носить Prada» ніколи не були лише про моду. В них завжди прихована ціна, яку ми готові за неї заплатити.
Друга частина відчувається значно дорослішою: менше блиску, більше життя глянцю. Якщо перший фільм був про входження у систему, то цей про її утримання. Про те, як змінюється влада, але не змінюються правила гри.
Runway (тобто, будь-який великий глянець) більше не виглядає як недосяжний храм естетики. Це скоріше крихка конструкція, яка тримається на грошах, впливі та дуже точному балансі між страхом і захопленням. І нові гравці, які заходять у цю систему, не руйнують її — вони просто грають за тими ж правилами, але іншими інструментами.
І тут реальність раптом дуже красиво переплетена з тим, що відбувається поза екраном.
Згадаємо травневу обкладинку Vogue — той самий момент, коли мода перестає бути просто модою і стає гучною заявою. Диявольськи точний кадр: Анна Вінтур поруч із Меріл Стріп, причому не просто як акторка, а як її найвідоміше альтер его — Міранда Прістлі із «Диявол носить Prada». І це вже не просто обкладинка — це ретельно зрежисований культурний момент, який обговорюють навіть ті, хто ніколи не відкривав глянець. У другій частині цей мотив обіграно особливо тонко: бажання власниці журналу опинитися на власній обкладинці звучить майже як виклик системі. І тут важлива деталь — Анна Вінтур за всю історію редакторства так і не зробила себе її героїнею.
Є одна вражаюча деталь цього проєкту: Анна Вінтур — 76 років, Меріл Стріп — 76 років, і Енні Лейбовіц — також 76. Наче випадковий збіг, але водночас дуже точний зріз епохи, де мода, кіно і фотографія перетинаються в одній часовій точці.
Стилізацію зйомки виконала Грейс Коддінгтон — легендарна fashion-редакторка, колишня креативна директорка Vogue і одна з найвпливовіших постатей індустрії останніх десятиліть.
Цей випуск також символічно приурочений до виходу The Devil Wears Prada 2 — продовження культової історії, яка знову повертає розмову про владу моди, її ікони та людей, що стоять за її кулісами.
На поверхні — ідеальний PR-кейс і майстерна підготовка глядачів перед продовженням культової історії. Але трохи глибше — значно цікавіша гра. Вінтур, яка завжди заперечувала сюжет книги та її екранізацію, приміряє на собі образ Міранди, як улюблену сукню.
І це читається, як контрольований, холодний, майже політичний жест.
Позували вони культовій фотографині Енні Лейбовіц. А от зйомку стилізувала Ґрейс Коддінгтон. Меріл, звичайно, у Prada.
Якщо вірити інсайдам із Condé Nast і спогадам тих, хто працював усередині, глянець ніколи не був лише про красу. Це — ієрархії, мовчазні правила гри і довгі списки «невидимих» людей, без яких не існує жодної обкладинки. Іронічно, але «Диявол носить Prada», стала тим самим культурним кодом, який сьогодні працює на саму систему. У другій частині фільму The Devil Wears Prada чітко сформовані болі великого глянцю: боротьба за спонсорів, трансформація модної індустрії під впливом технологій, конфлікт поколінь і боротьба між традиціями та новими форматами комунікації. Це історія про владу, адаптацію і переоцінку цінностей у цифрову епоху.
У «Диявол носить Prada 2» з’являються й нові гучні імена: Lady Gaga, яка грає саму себе під час модного показу, та Donatella Versace, що з’являється у міланській частині історії.
У соцмережах також активно обговорювали епізод із Lady Gaga та Анною Вінтур — зокрема нібито репліку «Ви ж мене не любите», яка стала вірусною, хоча радше існує на межі фільму й фан-інтерпретацій, ніж як офіційно підтверджений момент.
І тут варто згадати Met Gala: кожен гість цього балу — не просто селебріті у красивому вбранні, а результат ретельного відбору. Список запрошених проходить через жорсткий фільтр Vogue і його керівництва, де фінальне слово традиційно залишається за Анна Вінтур.
Це ще одне нагадування, що у світі глянцю навіть найгучніші «випадкові» появи — ніколи не випадкові.
Авторка: Дар’я Найдюк
