Війна змінила обставини нашого життя, але не скасувала потреби в близькості, самореалізації та підтримці. Як тривале напруження позначається на стосунках і самопочутті? Клінічна психологиня та психосоматологиня Ольга Дівєєва розповідає в інтервʼю Women’s Fair про запити, з якими до неї приходять сьогодні, і про те, з чого може початися дбайливе ставлення до себе.
Як ви прийшли у професію психолога?
Дуже часто шлях у психологію починається з бажання допомогти собі. У мене було саме так. Свого часу труднощі у стосунках із колишнім чоловіком змусили мене шукати відповіді й стукати в різні двері, щоб зрозуміти, що відбувається в моїй сім’ї та зі мною.
Цей пошук поступово перетворився на глибоке знайомство із собою через тренінги, інтенсиви, ретрити та навчання в різних майстрів. Я багато їздила, вчилася, спостерігала за собою та іншими людьми. І на одному з навчань відчула, наскільки мені боляче бачити, як довго людина може залишатися у своїх переживаннях, не розуміючи, як із них вийти.
Тоді з’явилося бажання допомагати іншим, а згодом і розуміння, що для цього потрібно здобути академічну освіту. Так психологія стала моєю другою професією, адже перша освіта в мене економічна.
Мені пощастило з першим учителем, психологом Ігорем Іллічем Геллером, який багато розповідав про взаємозв’язок тіла і психіки. Уже тоді він показував, як робота з емоційним станом може допомагати полегшувати головний біль та інші прояви напруження, вчив досліджувати, що відбувається з людиною і що може впливати на її самопочуття.
Пізніше були інші вчителі, нові знання та досвід, завдяки яким поступово сформувався мій сьогоднішній підхід до роботи. А згодом накопичені знання й практичний досвід стали основою моєї Школи психосоматики.
У чому особливість вашого підходу і що ви вважаєте результатом роботи?
Завдяки тому, що я багато навчалася в різних напрямах, поступово сформувала власний авторський підхід. Він інтегративний, тобто поєднує інструменти різних психологічних методів, які я використовую відповідно до запиту й стану людини.
Для мене завжди було важливо допомогти людині якомога швидше відчути полегшення, знайти ясність у тому, що з нею відбувається, і побачити можливість змін. Адже на консультацію часто приходять із болем, тривогою, образою, злістю чи відчуттям, що більше не розуміють ані себе, ані власного життя.
Одним із головних результатів я вважаю зміну внутрішнього стану. Людина не змінила маму, тата, дітей чи весь світ навколо, але почала бачити, чому так гостро реагує, чому знову опиняється у знайомій ситуації, чому наступає на ті самі граблі.
Коли з’являється це розуміння, виникає можливість реагувати інакше. А стійкий результат для мене проявляється тоді, коли ці зміни виходять за межі консультації та стають помітними в рішеннях, діях і повсякденному житті.
Як війна змінила запити людей до психолога?
Війна дуже сильно вплинула на те, з чим люди приходять до психолога. У моїй практиці одним із найчастіших запитів стала тривога, а поруч із нею з’явилося багато переживань, пов’язаних із безсиллям, безпорадністю, втратами та невизначеністю.
У перші місяці повномасштабного вторгнення, коли ми всі переживали величезний шок, я щодня проводила по два безкоштовні ефіри в Instagram. Мені хотілося допомогти людям хоча б трохи стабілізуватися, витримувати те, що відбувається, і знаходити сили проживати наступний день.
Важко усвідомлювати, що в лютому 2027 року мине вже п’ять років від початку повномасштабного вторгнення. За цей час у кожного накопичився свій досвід. Хтось залишається в Україні та живе під обстрілами, хтось виїхав за кордон і опинився без звичного оточення, без близьких поруч, іноді без людини, до якої можна звернутися по допомогу.
Водночас стосунки, здоров’я, заробіток і самореалізація залишаються актуальними темами. Попри війну, люди продовжують закохуватися, розлучатися, виховувати дітей, шукати роботу й намагатися зрозуміти, як їм жити далі. Просто тепер усе це відбувається на тлі значно більшого навантаження.
Чого може бракувати людині, навіть якщо вона регулярно працює з психологом?
Сам факт відвідування психолога ще не означає, що життя автоматично почне змінюватися. Можна багато розуміти про себе, впізнавати власні сценарії, бачити причини своїх реакцій, але поза кабінетом продовжувати діяти так само.
Тому важливо, щоб розуміння поступово переходило в новий досвід. Наприклад, людина починає говорити про свої потреби, просити підтримки, відмовляти там, де раніше погоджувалася зі страху, або робити кроки до рішення, яке давно відкладає.
І саме тут часто стає страшно. Старе життя може не подобатися, але воно знайоме, і людина вже знає, як у ньому виживати. А в новому поки немає цієї зрозумілості, тому навіть бажані зміни можуть викликати опір.
При цьому я б не зводила все до вимоги «просто почніть діяти». Іноді людині бракує безпеки, сил, практичної підтримки або медичної допомоги. Завдання психолога полягає також у тому, щоб разом із нею зрозуміти, що саме заважає змінам, і знайти посильний наступний крок.
Які наслідки нинішнього досвіду ми можемо відчувати через 10–20 років у здоров’ї, стосунках і родині?
Я думаю, наслідки цього досвіду ми будемо помічати ще довго, але вони не будуть однаковими для всіх. Не можна стверджувати, що кожна людина, яка залишилася в Україні, має ПТСР. Це конкретний розлад, для встановлення якого потрібна фахова оцінка. Водночас тривала небезпека, втрати й постійна настороженість створюють серйозне психологічне навантаження.
Ми здригаємося від різких звуків, прислухаємося до того, що летить, іноді сприймаємо грім як вибух. Навіть у відносно спокійні моменти буває складно розслабитися. Тривалий стрес може супроводжуватися порушеннями сну, головним болем, труднощами з концентрацією, розладами травлення та погіршенням уже наявних проблем зі здоров’ям. Проте це ризики, а не наперед визначене майбутнє кожної людини.
У стосунках теж є свої ризики. Коли людина виснажена, не помічає власного напруження й не має підтримки, їй буває складніше витримувати звичайні побутові труднощі. Тоді роздратування може діставатися найближчим, хоча вони не є його справжньою причиною.
Особливо вразливими тут є діти, які залежать від дорослих. Коли мама чи тато постійно напружені, часто зляться або емоційно віддаляються, дитині може бракувати відчуття близькості й безпеки. Саме тому підтримка батьків має значення і для їхнього стану, і для атмосфери в родині.
Окрема тема, яка мене хвилює, це навчання. Пандемія привчила нас до онлайн-формату, а війна додала повітряні тривоги, перебої зі світлом, вимушені переїзди та перервані уроки. Важливо дивитися не лише на оцінки, а й на те, чи має дитина умови для навчання, живого спілкування та відпочинку.
Телефон часто займає значну частину дитячої уваги, але за цим можуть стояти і нудьга, і самотність, і потреба відволіктися або залишатися на зв’язку з друзями. Мені здається важливим не просто забирати екран, а допомагати дитині знаходити цікаве й доступне життя поза ним.
Як страх і тривога впливають на тіло? Можете пояснити на конкретних прикладах?
Страх має цілком конкретний фізіологічний прояв. Коли мозок розпізнає загрозу, активується симпатична нервова система, яка готує організм до швидкої реакції. Виділяється адреналін, серце починає битися частіше, змінюється дихання, напружуються м’язи, а артеріальний тиск може тимчасово підвищуватися. Тіло мобілізується, щоб людина могла захиститися або втекти.
Наведу життєвий приклад. Після ночі з обстрілами людина чує різкий звук, і ще до того, як встигає зрозуміти його джерело, у неї вже стискається живіт, піднімаються плечі, пришвидшується серцебиття. Потім вона бачить, що це просто грюкнули двері, але тілу потрібен час, щоб заспокоїтися. Така реакція сама по собі ще не означає ПТСР.
Або людина чекає важливого дзвінка й годинами прокручує найгірші варіанти розмови. Вона сидить удома, але стискає щелепи, напружує шию, майже не помічає, як дихає. На тлі такого напруження може з’являтися чи посилюватися головний біль, а ввечері буває важко заснути.
Травна система також пов’язана з роботою мозку. Під час тривоги можуть змінюватися моторика кишківника та чутливість до відчуттів у животі. Тому в одних людей виникають спазми й позиви до туалету, в інших посилюється здуття або дискомфорт. Зокрема, порушення взаємодії мозку й кишківника відіграють роль у синдромі подразненого кишківника.
Водночас я б не пояснювала підвищений тиск лише потребою все контролювати, а роботу щитоподібної залози бажанням швидше щось встигнути. Такі пояснення надто спрощують фізіологію. Наприклад, надмірна активність щитоподібної залози сама може викликати тривожність, серцебиття й тремтіння, тому іноді потрібно досліджувати не лише вплив переживань на тіло, а й вплив фізичного стану на емоції.
Для мене робота з психосоматикою передбачає увагу і до переживань людини, і до її фізичного здоров’я. Якщо симптоми повторюються або не минають, важливо пройти медичне обстеження, а паралельно досліджувати, що посилює напруження і що допомагає відновлюватися.
З чого може початися дбайлива робота з тілом у повсякденному житті? Які прості практики Ви можете запропонувати читачам?
Я б почала з того, щоб навчитися помічати себе протягом дня. Адже часто ми згадуємо про тіло лише тоді, коли вже щось болить, хоча до цього годинами сидимо в незручній позі, пропускаємо обід, стримуємо сльози або продовжуємо працювати, коли давно потребуємо відпочинку.
Перша практика полягає в тому, щоб зробити хвилинну паузу для себе. Два-три рази на день відкладіть телефон і запитайте себе, що ви зараз відчуваєте. Йдеться і про тілесні відчуття, і про почуття. Можливо, ви відчуваєте злість, сум, страх, образу, радість або спокій. Спробуйте назвати це почуття, не оцінюючи себе й не переконуючи, що вам немає через що хвилюватися чи злитися.
Потім зверніть увагу на тіло, чи зручно вам сидіти, чи не стиснуті щелепи, чи не підняті плечі. Не потрібно одразу шукати психологічну причину кожного відчуття, для початку достатньо помітити й визнати, що з вами зараз відбувається.
Друга практика допомагає відчути опору й повернути увагу до того, що вас оточує. Поставте стопи на підлогу, м’яко притисніть їх до поверхні, відчуйте опору стільця під собою. Потім переведіть погляд на предмети навколо, роздивіться їхні кольори й форми, прислухайтеся до звуків. Це може допомогти повернути увагу до теперішнього моменту, коли вас захоплюють тривожні думки.
Третя практика полягає у спостереженні за тим, у які моменти посилюється напруження. Можна коротко записати, що відбувалося перед тим, як ви відчули стискання в животі чи напруження в плечах, що ви подумали, які почуття виникли та що захотілося зробити.
Наприклад, ви погодилися на додаткове завдання, хоча вже були виснажені, і помітили, як стиснули щелепи. Спробуйте запитати себе, що ви відчули в цей момент, чи хотіли погоджуватися і що завадило відмовити. Такі спостереження допомагають краще розуміти свої реакції, але не доводять, що ви знайшли причину фізичного симптому.
Якщо увага до тілесних відчуттів посилює тривогу, припиніть вправу й переведіть увагу на те, що вас оточує. А повторюваний біль та інші стійкі симптоми потребують медичної оцінки, навіть якщо ви помічаєте їхній зв’язок зі стресом.
Розкажіть про Ваші проєкти. До яких курсів і програм можна долучитися?
Мій головний проєкт, у якому я зібрала багаторічний досвід роботи та навчання, це Школа психосоматики Ольги Дівєєвої. Тут я передаю свої знання й практичні інструменти допомоги людям, пояснюю біологію тіла, взаємозв’язок психічних і фізіологічних процесів, розповідаю про те, як стрес та емоційні переживання можуть впливати на самопочуття й перебіг захворювань. Для мене важливо, щоб за симптомом ми бачили людину, її історію, умови життя та переживання, враховуючи при цьому медичні причини й необхідність лікування.
Також у мене є багато коротких, але дуже практичних вебінарів, із яких можна почати знайомство із собою та моїм підходом. Є теми грудей, страхів, злості, стосунків із мамою й татом. У цих вебінарах я пропоную практики, які допомагають краще відчувати своє тіло, розпізнавати емоції та помічати, як досвід стосунків впливає на наші сьогоднішні реакції.
Один із моїх найновіших проєктів називається «Переродження». У ньому ми досліджуємо повторювані життєві сценарії та звичні способи реагування, через які людина знову опиняється у схожих ситуаціях. Мені важливо показати, як від розуміння свого сценарію перейти до нових рішень і дій, завдяки яким поступово змінюється життя.
Є також мій проєкт «Простір змін», де ми щомісяця зустрічаємося й працюємо з різними темами. Це можливість регулярно приділяти час собі, ставити запитання й поглиблювати розуміння того, що з вами відбувається.
